
Серед безкраїх боліт, старовинних сіл і тиші лісів Волинського Полісся розкинулася одна з найбільш автентичних і найменш порушених людиною природних територій України — Національний природний парк «Прип’ять–Стохід». Цей парк — справжнє відкриття для мандрівника, що прагне доторкнутися до дикої природи, відчути ритм повільного життя і побачити, яким було Полісся до появи цивілізації.
Річка Прип’ять — велика повноводна ріка, що бере початок у Білорусі, тече через північні райони Волині, а потім знову повертається до Білорусі, впадаючи у Дніпро. На території України Прип’ять простягається вздовж кордону, віддаленого від русла річки іноді лише на 2–5 км. Ця близькість до межі з фактично окупованою Білоруссю створює особливу атмосферу приграничного Полісся. Але пройти в той бік нереально: десятки кілометрів непрохідних боліт і сотні дрібних річок перетворюють цю місцевість на природну фортецю.
Стохід, на відміну від Прип’яті, — мережа розгалужених проток, рукавів, приток і боліт. Його русло мінливе і складне для навігації, але саме це робить Стохід настільки чарівним. Недарма його ще називають «українською Амазонкою». Стохід особливо вражає у весняний період, коли розливається на десятки кілометрів, заливаючи луки, пасовища, сінокоси та сільські дороги.
У серпні 2024 року, подорожуючи Поліссям, я орендував джип у центральному офісі національного парку, аби дістатися до одного з найцікавіших куточків — закинутого села Сваловичі. Звідти разом із гідом Володимиром ми вирушили моторним човном униз за течією Прип’яті — в напрямку озера Нобель.
Плавання річкою Прип’ять — це не просто транспорт, це форма медитації. Вода тече повільно, береги зарослі очеретом і верболозом, у повітрі — пахощі боліт і квітів. Десь у воді ховаються соми, а над головою ширяють чаплі та лелеки. Пощастило навіть побачити, як над річкою кружляють яструби і сідають у кущі в пошуках здобичі.
По обидва боки річки — суцільна зелень, а над поверхнею води — килим білого латаття. Іноді в очереті проскакує рибалка або місцевий мешканець на човні.
Самі Сваловичі — це музей під відкритим небом, де час зупинився десь у 1960-х. Дерев’яні хати, занедбані кладовища, і лише річка не змінилася — як і сотні років тому.
Поліське село на шляху до озера Нобель:
Парк «Прип’ять–Стохід» є унікальним осередком біорізноманіття. Тут ростуть водяні лілії, верес, осока, осот, вільха, верба. Навесні долини вкриваються фіолетовими та рожевими барвами дикорослих квітів, які влітку змінюють латаття і водяні рослини.
Птахи — окрема тема. У цих краях мешкає понад 250 видів, зокрема орлан-білохвіст, сірий журавель, чаплі, мартини, крячки та інші водоплавні. А якщо придивитися в небо — можна помітити, як прямо над водою ширяє канюк або яструб.
У воді — щуки, карасі, соми, окуні. Тут рибалять місцеві — на вудку, на сіть або просто руками. У вузьких протоках Стоходу водиться більше риби, ніж у широкій Прип’яті.
Однією з особливостей цих країв є човнова культура. На берегах можна побачити старі дерев’яні човни — видовбанки, у яких місцеві плавають поколіннями. Сучасні моторки сусідять з байдарками, а часом і з туристичними катамаранами.
Найкраще мандрувати тут саме водним шляхом. Пройтися можна по каналах Стоходу, а потім Прип’яттю — до Нобеля, до Люб’язя, або ж у протилежний бік — до Любешова. На багатьох ділянках — підвісні або дерев’яні містки, з яких відкриваються ідеальні ракурси для фото.
Село Заріка за Стоходом:
Верес на Стоході:
Пляж на Стоході у Любешові:
Дістатися до Національного природного парку «Прип’ять–Стохід» найпростіше з Луцька чи Ковеля. Більшість маршрутів ведуть до містечка Любешів, звідки можна потрапити до інших населених пунктів парку — Сваловичів, Зарудчів, Загорянівки, Люб’язя. У сезон працює прокат човнів і тури з гідами, які чудово орієнтуються в місцевих протоках.
Наостанок: це — не просто поїздка, це занурення в інший вимір. Тут немає шуму цивілізації, немає поспіху. Є лише природа, вода, небо й ти. Полісся чекає тих, хто здатен його почути.
Сподобався пост? Поділись з друзями!