24.07.2025 Під час подорожі Національним парком "Прип'ять-Стохід" вечір несподівано застав мене у маленькому селі Люб'язь між Любешовим і білоруським кордоном. Люб'язь — одне з тих сіл, де час сповільнюється, а тиша звучить голосніше, ніж цивілізація. Тут, на самому заході Волинського Полісся, на березі великого озера Люб'язь, заховано давнє поселення з історією, що веде свій початок щонайменше з 1366 року. Тоді воно вже згадувалося в документах як важливий осередок на поліських шляхах.
З XVIII століття село входило до складу Любешівської волості Пінського повіту Мінської губернії, поки після буремного XX століття знову не стало частиною незалежної України. Але попри політичні зміни, саме село зберегло свою душу — дерев'яну, яблуневу, човнову.
Місце для ночівлі у Люб'язі — окрема пригода. Єдиний доступний варіант називається «Гол». Весь готель виявився порожнім, окрім одного вільного номера — за неймовірні 200 гривень. Востаннє така ціна траплялася мені ще у 2005 році в сирійському Алеппо, коли подорожі були простими, а долар по п’ять. Але й тут, у глибині Волинського Полісся, реальність відривається від часу — і ціна, і атмосфера, і сама потреба у поспіху наче зникають.
Захід сонця з балкову готеля:
Уранці, прокинувшись під шелест листя й крики лелек, я вирушив досліджувати село. Вулиці майже безлюдні, лише іноді з-за рогу вигулькує літня жінка з відром або хлопчина на велосипеді. Над дорогою — соковиті крони яблунь, під ногами — пісок і сухі листки, а над усім — небо, яке розливається прямо у воду озера.
На човнах місцевих рибалок сушаться сітки. В очеретах шурхотять качки, а десь далі, за поворотом берега, знову виринає силует чаплі. Озеро здається живим — воно дихає, переливається, ховає в собі старі таємниці Полісся.
Прогулюючись вулицями Люб'язя, здається, ніби потрапив до музею просто неба. Більшість хат — дерев’яні, з різьбленими віконницями, піддашками й ледь помітними слідами поліського орнаменту. Тут усе зберігає первісну гармонію: і паркан із ліщинових жердин, і похилені комори з бочками, і човни, що лежать біля води, ніби чекаючи свого рибалки.
У кожному дворі — яблуні, груші й бузина. Якщо вам пощастить опинитися тут у серпні, фотогенічність місця просто зашкалює. Соковиті червоні яблука на тлі старої хати виглядають як постер до фільму про українське Полісся.
Озеро Люб'язь — це частина великої заплави річки Прип’ять. Площа водойми — близько 2,2 км², але її водні межі змінюються залежно від сезону. Саме тут можна побачити, як жива річка входить в озерне тіло, залишаючи меандри, заводі, латаття й цілі поля очерету.
Це справжній рай для рибалки: окунь, щука, лящ, лин, короп — і це ще не повний список. За біорізноманіттям Люб'язь дає фору навіть відомішому озеру Нобель. А якщо пощастить — побачите сіру чаплю, яка зависає над поверхнею, виловлюючи здобич з надзвичайною грацією.
Церква у Люб'язі:
Ідилія завершилася несподівано. У неділю з Люб'язя вибратися виявилося непросто: автобуси не ходять, маршрутки не їдуть, машин немає. Ціла година стояння на дорозі — жодного транспорту в бік Любешова. Цілковита тиша. І лише завдяки прикордоннику, який несподівано зупинився й запропонував підкинути, я знову вирвався до «цивілізації». Але чесно кажучи — зовсім не хотілося. Бо Люб’язь — це як дихання лісу, плескіт весла, кислуватий запах яблук і спокій, що залишається з тобою надовго.
Сподобався пост? Поділись з друзями!
